Про кохання...

          У лютому в бібліотеках гуртожитків № 1 та № 3 відбулися вечори, присвячені вічній темі кохання.
Здається, що на світі не існує людини, яка б була байдужою до теми кохання. Може, це і є те найблагородніше почуття, яке робить людину людиною. Кохання робить нас добрими і лагідними, чуйними і чистими. Читаєш книгу, дивишься фільм - скрізь кохання. Здається, що саме воно є рушієм життя, бо всі безумства і всі благородні пориви звершуються людиною в пориві кохання.
          А скільки написано про це велике почуття художниками слова, скільки зображено майстрами пензля! Кожний митець намагається увічнити своє кохання. І, мабуть, це правильно. Невідомо, чи існував би без кохання рід людський. Напевно, що ні. Людство перетворилося б на купку бездушних істот, не здатних на сильні почуття.

          Не вечорі поезії звучали прекрасні вірші про кохання Е. Асадова, Р. Козакової, А. Ахматової, М. Цветаєвої, Б. Пастернака, В. Висоцького та інших.

           

          Так яке ж воно справжнє кохання? Це питання рано чи пізно хвилюватиме кожну людину. У кожного це поняття своє, індивідуальне. Це пояснюється тим, що кожна людина, як особистість має свій характер, темперамент та принципи. Кохання – це одна із тих речей, що краще один раз відчути, ніж повсякчас говорити про нього. Справжнє кохання людина може відчути лише до однієї людини – до своєї справжньої "другої половинки”. Справжнє кохання звичайно існує, але його точно описати ще ніхто не спромігся. І саме через те, що людина не може описати кохання, кожна людина сприймає кохання по-своєму. Людина, описуючи кохання видає його на багато приземленішим, ніж воно насправді є. Тут доречно буде сказати так: "не намагайтесь описати кохання , бо воно почне зникати, кохання не терпить ні критики ні аналізу, воно відразу починає розчинятись”

           

           Але все ж були спроби описати кохання, і ось наприклад слова Тільє –  " Бути коханим – це більше, ніж бути багатим, бо бути коханим – значить бути щасливим”. І це є досить влучний вислів , адже кохання більше від всіх багатств, і навіть якщо у тебе будуть всі гроші , ти  залюбки віддав би їх за своє кохання , адже , як казав Ван Гог  " життя без кохання я вважаю гріховним і аморальним станом.”
          Кожен хоче прожити життя щасливе, радісне, яке залишиться після них ще не на один десяток років. Та хіба життя справедливе? Ті хто нехтує коханням – отримують його, а ті які хочуть кохати по-справжньому іноді залишаються наодинці. Але згодом кохання прилетить, тихесенько постукає у віконце і попросить відчинити. Знівечене, воно прилітає до справжнього цінителя цього почуття, і згодом в ньому народжується нове кохання.

          Навряд чи варто стверджувати, що студентське кохання різко відрізняється від інших різновидів цього прекрасного почуття.
          Ніщо так не налаштовує на кохання, як молодість, нуртуюча у жилах кров і розкута атмосфера студентської тусовки. Воістину в цей період життя від кохання просто нікуди сховатися, нікуди втекти. Адже навіть якщо студент вирішить піти в глибоку оборону, скажімо, з наміром не нашкодити навчанню, то кохання все одно просочиться крізь наглухо зачинені двері аудиторії. І ти не встигнеш помітити, як Купідон, влетівши раптово в кватирку і зумівши заховатися від суворого погляду викладача, проб’є стрілою твоє юне і беззахисне серце. Тож нерозумно наглухо зачиняти вікна й двері.

          

          Зараз важко зустріти молодих людей, усерйоз готових віддати все і ризикнути життям, щоб не дозволити порвати ту саму протягнуту між закоханими «чарівну невидиму ниточку», про яку співав Володимир Висоцький. Зате часто-густо — цинізм і прагматичність.
          У нинішнього студента-серцеїда немає часу думати про високе, оскільки доводиться поєднувати навчання з роботою. Романтика нині вимагає грошей, і навіть тривіальний букет троянд може «з’їсти» скромні студентські доходи.

          Але немає виправдання тому, хто розучився відчувати прекрасне. Щоб його відчувати, треба хоча б розуміти, що це таке.
          Справді, студент, який мчить о сьомій ранку крізь усе місто з букетом троянд, проривається крізь наглухо зачинені двері, відбиває натиск сонних, невчасно розбуджених сусідів, аби привітати кохану з днем народження, виглядає анахронізмом. А як хочеться, щоб у нашому прагматичному XXI столітті залишилося хоч маленьке місце для красивих вчинків в ім’я любові. Адже, перефразуючи Карамзіна, «і студенти кохати вміють...».